Чи чекають Україну в НАТО?

23 грудня 2016 року виповнюється 2 роки, як Верховна Рада скасувала позаблоковий статус України. Співпраця з НАТО стало одним із принципів зовнішньої політики України, згадує юрист і громадський діяч Олександр Соловйов на сторінках видання "Український політик". Треба відзначити, що за таке рішення проголосували 303 депутати за 226 мінімально необхідних, тобто так зване "конституційна більшість".
Позаблоковий статус України був однозначно прописано колись в Законі про Головні засади зовнішньої та внутрішньої політики. У Ст.11 цього документа йшлося, що Україна є позаблоковою державою, яка здійснює відкриту зовнішню політику і прагне співробітництва з усіма партнерами, але уникаючи залежності від окремих держав, груп або міжнародних структур.
Проголосований парламентом два роки тому законопроект 1014-3/2014 вніс саме в цю статтю зміни, в якій нині говориться, що основним принципом зовнішньої політики України стає поглиблення співпраці з Організацією Північно-Атлантичного договору з метою досягнення критеріїв, необхідних для членства в цій організації.
Метою цього законопроекту було створення, нібито, додаткового механізму забезпечення суверенітету, захисту територіальної цілісності і незалежності України.
На наступний же день після цього рішення, Генсек НАТО Ян Столтенберг назвав умови вступу України в Альянс. "Українці повинні піти на серйозні реформи, організувати боротьбу з корупцією, створити держапарат, перш, ніж подавати заявку на вступ до НАТО".
За його словами, сам Альянс не має наміру "проявляти ініціативу" в цьому питанні. На завершення Столтенберг підкреслив, що підготовка країни до НАТО триватиме не менше 6 років.
Він також нагадав, що, згідно статутних документів НАТО Україні для вступу в Альянс необхідно однозначно вирішити всі територіальні негаразди.
Окремо слід відзначити, що в Статуті НАТО безпосередньо не сказано, що країни, які мають на своїй території військові конфлікти, вони не можуть вступити альянс. Проте, держави, що знаходяться в стані війни і заявляють про спірні території, практично не мають шансів стати членами Альянсу.
Про це прямо говориться в Ст.1, яка в перекладі початковій редакції Договору від 1949 року, виглядає наступним чином: "Договірні Сторони зобов'язуються, відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй, вирішувати всі міжнародні спори, учасниками яких вони можуть стати, не ставлячи при цьому під загрозу міжнародні мир, безпеку і справедливість, а також утримуватись від будь-якого застосування сили або загрози її застосування в міжнародних відносинах, несумісний з цілями Організації ООН."
Минуло два роки. Що змінилося у ставленні НАТО до України?
Наша держава, як і раніше втягнута у виснажливий військовий конфлікт і, як і раніше, самостійно намагається забезпечити свою безпеку від зовнішньої агресії і тиску. Так, деяка міжнародна допомога Україні все-таки перепадає - і від урядів Канади, і від США, і від Польщі, і від Литви і навіть від Ізраїлю, але НАТО куди більше користується ситуацією в Україні для своїх інтересів, ніж, власне, допомагає "своєму ексклюзивному партнеру", про що вже давно підписані безліч рамкових договорів, в т.ч. і в рамках ОБСЄ.
Центр НАТО отримав унікальну можливість долучитися до практичного вивчення тактики і стратегії сучасних "гібридних" конфліктів на прикладі України, доступ до колосального обсягу розвідувальної інформації про свого традиційного конкурента і потенційного супротивника в особі Росії, особливо, в умовах наближення дуже ймовірної континентальної і, навіть, глобальної військової кризи, про яку попереджають багато європейських і заокеанських аналітиків.
Наскільки потрібна Україні така "гра в одні ворота"? При цьому, реально побоюючись "демпінгу" з боку нашої зубожілої країни в різних галузях військово-технічного співробітництва, як, зокрема, в авіалогістиці та виробництві широкого спектру компонентів до летальних і нелетальних видів озброєнь, країни НАТО вже влаштовують різні "картельні змови", щоб обмежувати здавалося б цілком взаємовигідні відносини з Україною, іноді навіть підігруючи в цьому "мерзенному Путіну-агресору", купуючи дорожчу продукцію оборонної промисловості Росії, не дивлячись на міжнародні санкції.
Висновок один, такі важливі для держави питання повинні вирішуватися виключно на референдумі.
Тільки громадяни України повинні приймати рішення: вступати Україні в НАТО чи наша держава повинна мати позаблоковий статус, який в нинішніх умовах склався "де-факто", що не дивлячись на всі спроби це змінити "де-юре" з боку останніх Урядів України.
Більш того, в Україні абсолютно відсутня інформація про те, наскільки бюрократизовані відносини в самому Північноатлантичному Альянсі, де США хоч і грають провідну роль, але формально обмежені безліччю громіздких процедур узгодження та прийняття рішень, що неймовірно ускладнює оперативну взаємодію з НАТО навіть в тих європейських країнах, що в силу різних причин не є членами Альянсу, як, наприклад, Королівство Швеція, Швейцарія, Австрія, Фінляндія та Ірландія.
Що говорити про Україну, якщо проблеми взаємодії мають вищевказані країни, серед яких навіть члени-засновники Євросоюзу, що, маючи особливі відносини з НАТО, в т.ч. в аспектах колективної безпеки, членами Альянска ніколи не були, розраховуючи в питаннях обороноздатності своєї країни переважно на себе і свої сили?
Адже, в позаблоковому статусі Україна сама може визначати глибину своєї співпраці в оборонній сфері, без оглядки на рекомендації і корпоративні інтереси 19 країн НАТО, здатних в іншому випадку заблокувати підписання вигідного Україні угоди, наприклад, з Китаєм, Пакистаном або Індією. А для того, щоб модернізувати свою країну і, зокрема, сектори її безпеки та оборони до рівня НАТО зовсім не обов'язково вступати в Альянс, тим більше це фізично неможливо навіть в найближче десятиліття.
Share on Google Plus